Ірина Твердохліб – мабуть, найвідоміша людина з інвалідністю у Полтаві. У 25 років молода, талановита вчителька, мама двох маленьких дітей, отримала травму. На дворі стояв 1993 рік, і, якщо навіть здорова людина не знала, як вижити в пострадянській Україні, то що казати про молоду жінку з інвалідністю?..

Як каже сама Ірина Твердохліб, сумувати в неї не було часу. Уже дванадцятий рік вона займає посаду з довжелезною назвою – начальник відділу по роботі з людьми з інвалідністю комунального закладу Полтавський міський заклад-центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх», та є регіональним представником Всеукраїнського громадського об’єднання Національної асамблеї людей з інвалідністю України. Але по факту робить набагато більше, ніж масовий спорт для людей з інвалідністю, – вимагає дотримання прав людей з інвалідністю, інтегрує дітей та дорослих в «типове» суспільство і робить те, що мала б зробити держава.

1. ВИБОРОЛА ПРАВО ГОЛОСУВАТИ ЛЮДЯМ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УСІЙ ОБЛАСТІ

Два роки тому Ірина Твердохліб була куратором у спільному пілотному проєкті з міжнародною організацією виборчих систем IFES і Національною асамблеєю людей з інвалідністю України. Тоді вони дослідили доступність до виборчого процесу людей з інвалідністю і з’ясували, що з 1 269 виборчих дільниць, розміщених у Полтавській області, тільки 3 (!) є доступними з точки зору архітектури.

Як годиться, виборчі дільниці розкидані по різним установах – у медичних, культурних і навчальних закладах, приміщеннях сільських рад тощо. Отже, що повинна мати виборча дільниця, щоб на ній могла проголосувати абсолютно всі:

• прилеглу територію. За словами кураторки проєкту, мало просто змонтувати пандус, зроблений за всіма правилами – потрібно думати про сходи, які люди на колясках мають подолати на шляху до нього;
• виокремлену стоянку для авто;
• вхідну групу (нормативні сходи та пандус з поручнями, широкі двері з порогом не більше 2,5 см або взагалі без порогу)
• широкий коридор (не менше 1,5 м, щоб людина на візку могла розвернутися);
• належні санітарно-гігієнічні умови (доступний туалет).

Безпосередньо для голосування потрібна кабінка відповідних розмірів, якісне освітлення (що надзвичайно важливо для людини з порушенням зору) і два столики – для людини на колясці, а також людини, яка пересувається на милицях.

Комітет проаналізував порушення та розробив рекомендації, які надали ОДА. Обласна державна адміністрація видала розпорядження, що всі порушення до наступних виборів повинні бути виправленні.

Обласне управління архітектури розробило графік, в якому були закладені кошти на реконструкцію чи ремонт. Навіть фінансування забезпечили: якщо у 2012 році на подібне передбачили бюджетом у 200 тисяч гривень, то на початку року ця сума зросла до 48 мільйонів.

Звичайно, якісне виконання подібних робіт неможливе без контролю. Ірина Твердохліб їздила перевіряти 5 об’єктів у Новосанжарському районі. Із прикрістю вона розповіла, що одна школа не зробила нічого, хоча письмово звітувала про те, що об’єкт має всі засоби доступності. На решті об’єктів були проведені відповідні роботи, але вони містять недоліки. Усі вони викликані винятково тим, що на певних етапах не запросили випробувати людину, для якої, власне, ці зміни робилися.

«Наприклад, зробили абсолютно нормативний пандус. Я по ньому заїхала без усіляких проблем, але, коли виїжджала, то двічі ледь не впала, тому що плитка мала різну висоту. Непомітна для типової людини різниця в 2 см для людини на візку – це багато, якщо говорити про рівну поверхню».

Про готові об’єкти прозвітують наступного року, тож чекаємо на результати.

Фото: Джерело – сторінка Ірини Твердохліб у facebook

2. ПРОВЕЛА ЗМАГАННЯ З БОУЛІНГУ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ПОРУШЕННЯМ СЛУХУ

І не просто організувала захід, а дала поштовх для утворення регіонального осередку федерації спорту України з боулінгу, що вже котрий рік захищають честь країни на Дефлімпійських іграх (спортивні змагання для нечуючих людей, санкціоновані Міжнародним олімпійським комітетом – прим.авт.).

Фото: Джерело – rada-poltava

3. ВИХОВАЛА МАЙБУТНЬОГО УЧАСНИКА ПАРАЛІМПІЙСЬКОЇ ЗБІРНОЇ З БОЧЧА

Через деякий час на змаганнях з того ж боулінгу серед людей з порушенням опорно-рухового апарату небайдужі відвідувачі, молоді хлопці, звернули увагу на найменш мобільних учасників змагань, які мають тяжкі ураження хребта шийного відділу та діагноз дитячого церебрального паралічу. Молодики запропонували їм спробувати себе у змаганнях із бочча. На той час це був абсолютно незнайомий вид спорту не тільки в Полтаві, але й і в Україні.

Бочча – це гра з набором м’ячів різного кольору, головна мета якої – наблизити свій м’яч до головного м’яча білого кольору. Гра входить до переліку параолімпійських ігор.

«Ці хлопці не тільки подарували комплект бочча, який, до речі, коштував на той час 450 евро, але й були ініціаторами, щоб цей вид спорту набув поширення в Україні. Для цього, як розповідали, їздили в Київ та зустрічалися з представниками Національного комітету спорту осіб з інвалідністю України. Детально не розповідали, але пройшло небагато часу, як відбулися перші Всеукраїнські змагання в нашому Євпаторійському Національному паралімпійському центрі. Із першої участі і аж до сьогодні (а це вже більше семи років) представники від Полтави ніколи не приїжджали без нагород».

На сьогодні сформувалася команда збірної області, один з яких, полтавець Юрій Духно, є членом паралімпійської збірної України і вже привіз свої перші паралімпійські нагороди.

Фото: Джерело – Лтава

4. ЗАПРОВАДИЛА ІНКЛЮЗИВНІ СПОРТИВНІ ФЕСТИВАЛІ

Ірина Твердохліб як ніхто розуміє, що люди з інвалідністю не інтегровані в суспільство – їх майже не зустріти в кав’ярні, на концерті чи у спортклубі. Тому вона почала робити спортивні заходи, на яких запрошує всіх діток – і без інвалідності, і дітей з інвалідністю.

«Спочатку такі заходи відбувалися в реабілітаційних центрах, де в спортивних локаціях разом із дітками, які відвідують ці заклади і мають інвалідність або функціональні порушення, брали участь діти без інвалідності, які навчаються в дитячих та шкільних закладах».

За словами Ірини, діти сприймають світ без умовностей та пересторог. Жінка згадує, коли на локації «веселі гонки», де треба було подолати певну дистанцію на інвалідному візку, мама, яка прийшла разом зі своєю донькою, категорично не дозволяла сісти їй у візок. Дитина виявилася з характером, влаштувала мамі бунт, відмовившись брати участь в інших локаціях. Компроміс знайшли: проїхатися не на сидінні коляски, а на руках людині на колясці.

Пізніше подібні фестивалі почали проводити в Корпусному парку. У заході до Дня фізкультури і спорту, що відбувся у вересні, взяли участь майже півтори сотні студентів з полтавських навчальних закладів.

«”Фішка” була в тому, що учасники змагалися на всіх локаціях виключно на інвалідних візках. Тобто підсвідомо, навіть у забобонних (а були й такі) або у студентів з певними упередженнями виникала дилема: ризикнути чи ні, і що з того вийде?» – згадує Ірина Твердохліб.

Фото: Джерело – rada-poltava

5. ЗМУСИЛА ЧИНОВНИКІВ ВІДЧУТИ СЕБЕ ЛЮДИНОЮ З ІНВАЛІДНІСТЮ

У 2016 році вона вже проводила подібний захід, на який запросила архітекторів, будівельників та проєктантів – тобто тих, хто будує Полтаву і відповідає за архітектурну доступність.

«Запрошувала, щоб ми разом на малесеньких відрізках – від центру Корпусного парку до театру Гоголя – відчули те, що відчувають люди з інвалідністю. Пройтися із зав’язаними очима, проїхати на колясці. І це не найбільш страшний шлях, який можна придумати на інших вулицях нашого міста. Просили, наприклад, зняти кошти в банкоматі, випити горнятко кави в кав’ярні, купити додому хліба чи пачку прального порошку. А якщо за цей час їм захочеться скористатися вбиральнею, то де вони зможуть це зробити? Фізіологічні моменти нікуди не діти».

На жаль, відгукнулися не всі. На заході був представник від міського управління архітектури, два представника від обласного департаменту будівництва (Ірина Особік та Оксана Бєлявська), і вони своїми враженнями поділилися. Головного архітектора Миколи Швельова на заході не було.

Фото: Джерело – сторінка Ірини Твердохліб у facebook

6. ДОМОГЛАСЯ ВИДІЛИТИ 34 ПАРКОМІСЦЯ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

У 2017 році Ірина Твердохліб разом з поліцією, інспекцією з благоустрою та управлінням ЖКГ визначали найнеобхідніші місця для паркування авто людей з інвалідністю.

«Кілька разів збиралася робоча група, і ми робили дослідження, кілька разів виїжджали і визначали, де ж найнеобхідніші ці місця».

Як результат – люди з інвалідністю отримали 34 паркомісця.

Фото: Джерело – сторінка Ірини Твердохліб у facebook

7. ВИГРАЛА ПРОЕКТ НА ВСТАНОВЛЕННЯ ДВОХ ДОРОЖНІХ ЗНАКІВ

Мало «вибити» паркомісця – треба їх ще позначити, адже не всі розуміють, чому для автівок людей з інвалідністю потрібно стільки місця.

Наступним етапом стало встановлення спеціальних знаків. Ірина Твердохліб подала проєкт до «Інституту розвитку міста» і виграла фінансування на два знаки біля колишнього кінотеатру імені Котляревського (вартість проєкту – 1 тис грн).

«Мені тоді Альона Гончаренко (експерт «Інституту розвитку міста» – прим.авт.) допомогла. І ми не просто встановили знаки – ми зробили дослідження. Із 20 серпня по 20 вересня протягом не менше 2-х годин щодня ми з’ясовували, чи впливає розмітка і знаки на свідомість громадян».

Фото: Джерело – сторінка Альони Гончаренко у facebook

8. ПРИВЕРТАЄ УВАГУ ДО ПАРКОМІСЦЬ, ЯКІ ЗАЙМАЮТЬ ТИПОВІ АВТОХАМИ

Через неточність у законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за паркування, стоянку, зупинку транспортних засобів на місцях, призначених для осіб з інвалідністю», а часом і через елементарну невихованість, так звані автохами займають паркомісця для людей з інвалідністю. Адже закон не зобов’язує маркувати авто відповідним чином, тому насправді важко зрозуміти, хто зайняв місце – водій, який привіз людину з інвалідністю, чи типовий невихований автомобіліст.

Тому Ірина Твердохліб разом з Альоною Гончаренко в рамках проєкту «Майстерня міста» провели акцію «Я маю право на своє паркувальне місце».

«Я запросила поліцію та “ІРМ”, ми разом розносили листівки, їздили, пояснювали водіям, для чого ці місця потрібні саме нам».

І знову неприємно здивували молоді жінки-водії.

«Висновок, що ми зробили: найбільшими порушниками є молоді жінки та мами з дітьми. Перші два дні ми, мабуть, робили не дуже толерантні зауваження типу:

“Куди ви стали? Ви бачили, що там розмітка?”

Потім ми напрацювали іншу тактику:

“Доброго дня! Скажіть, будь ласка, як вам ця табличка? Ви вважаєте за правильне тут паркуватися?” І саме від цих людей ми чули найбільшу агресію щось типу:

“Вам що, робити немає чого? Більше немає чим зайнятися? Ви що, не бачите, що в мене дитина? Вам місця мало?”»

Фото: Джерело – сторінка Юліана Матвійчука у facebook

9. ІРИНА ТВЕРДОХЛІБ – ЄДИНА ЛЮДИНА З ІНВАЛІДНІСТЮ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Якщо рахувати, за якими ознаками нашу героїню можуть дискримінувати, то зіб’ємося з ліку. Вона також розуміє, для чого офіційно беруть на роботу людей з різними групами інвалідності.

«У нас працевлаштовують тільки їхні трудові книжки. Тому що згідно Закону «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідність в Україні» є квота 4%, яка дає роботодавцю пільги. От для чого їм люди з інвалідністю».

Ірині завжди цікаво, як працюють люди з інвалідністю 1 групи, як у неї, адже на виробництві повинні бути спеціальний спуск, освітлення, туалет. Для людей, які пересуваються на інвалідних колясках або мають ураження зору, організація гідних робочих умов є великою проблемою.

«Наскільки я знаю, то я – єдина людина, яка працевлаштована в державній сфері. Я більше таких своїх колег не знаю – ні в міській, ні в обласній раді. Є люди з інвалідністю, але інших категорій, але такі, щоб кожного дня приходили на роботу, проводили заходи, – я такого не бачу».

Причин, на її думку, кілька.

«Це неприйняття самого себе, наша інертність.

Влада на всіх рівнях розцінює нас як споживачів – тих, кого можна використати під якісь дати, відмітитися і забути. У нашому місті проживає більше 700 осіб, які офіційно мають статус осіб з інвалідністю, які пересуваються на інвалідних колясках. Більше 800 людей з групою інвалідності по слуху і більше 1000 з інвалідністю по зору. Чи можна де-небудь на міських заходах побачити хоча б десяту частину цієї категорії полтавців? Звісно, ні. Люди на колясках без допомоги не вийдуть зі своїх поверхів, для незрячих відсутні тактильні та відповідні звукові орієнтири, а для нечуючих людей потрібен перекладач жестової мови. А ще – мізерні пенсії, більша або менша залежність від рідних, керманичів міста, держави у вигляді подарунків (подачок) перед “днемсвятогоінваліда” та інших свят, особливо перед виборами…»

Ірина Твердохліб – приклад того, як представник громади фактично самотужки може вирішувати проблеми, які накопичувалися роками. Жінка просто живе і робить свою справу, намагаючись поліпшити життя тим, хто цього потребує.

ЗМІСТ захоплюється Іриною та бажає їй успіхів у тому, що вона робить для міста!

Зміст