Люди, які не носять масок. Гостини у друзів із центру «Емаус»

28 Грудня 2017 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Ми щороку ходимо в гості до Центру підтримки людей з особливими потребами «Емаус», що діє в Українському католицькому університеті, перш за все, щоб дізнатись нове. В людей, які живуть тут, є чого навчитись: щирості, вмінню радіти, любити та бути вдячними. 20 грудня в «Емаусі» побували студентки сьомого набору Школи журналістики УКУ.

– Скажу чесно: спочатку я мала страх усередині. Попри те, що часто спілкуюсь із людьми з інвалідністю, завжди на початку відчуваю провину перед ними. Тому перші хвилин десять намагалась опанувати емоції, – розповідає Наталя Шимків. – Але в «Емаусі» дуже  тепла й домашня атмосфера, там немає місця тривозі. Це важливий досвід для мене: в такі моменти я переоцінюю своє життя, розумію, що можливості кожен насправді має необмежені. Коли вийшла звідти, була переповнена любов’ю.

Перше, що вразило в центрі «Емаус» Діану Горбань – затишок і тепло. «Я зраділа, що ці люди мають таку радість, що їхню гідність поважають», – говорить вона. Розповідає, що до гостей відразу долучився Даня, який робить прикраси в майстерні.

– Він сів біля мене на диванчику й дивився, як я фотографую. Коли виходили вдалі фотографії, він показував великий палець – мовляв, добре. А коли кожен розповідав щось про себе, він постукував по плечі: мовляв, фотографуй. Володя, інший друг, спершу не хотів із нами розмовляти, але потім долучився. Я не зрозуміла всього, що він та інші друзі говорили, але це було не так важливо. Головне, що всі вони відкриті і щирі у своїх діях і думках, – каже Діана.

У центрі «Емаус» працює випускниця Школи журналістики УКУ Надія Калачова. Про своїх друзів, які живуть у домі, Надя розповідала у своєму виступі на п’ятиріччі школи.

– Десь за годину після знайомства з друзями я усвідомила, що в мене на душі спокійно, я почуваюсь дуже комфортно. Мені здається, що це не ми прийшли до них у гості, а вони нас запросили, щоб нагадати, чому насправді людей потрібно любити, а не оцінювати чи аналізувати, – ділиться враженнями Аня Аргірова.

Вона зауважила, що мешканці «Емауса» будують свої стосунки просто, без інтриг чи махінацій, і їх неможливо примусити робити те, чого вони не хочуть. – Ми прийшли до них незнайомцями, а прощались справжніми друзями. В той момент я усвідомила, що в день, коли мені на душі буде неспокійно, я прийду до друзів, і вони обов’язково мене вилікують. Здається, нам є чого в них повчитись.

Людмила Смоляр грала для мешканців «Емауса» на гітарі. «Їх називають друзями, – каже вона. – Як на мене, це найбільш людяний спосіб сказати про тих, чиї потреби і можливості чимось відрізняються від умовної норми. Сюди хочеться прийти ще. Здається, що відвідини дому можуть розрадити і вмиротворити. Мешканці “Емауса” кажуть, що не носять масок. Відчулося, що це не мовний штамп. Маски їм і справді ні до чого».

Про життя без масок говорить і Аня Ільченко. За півроку навчання в УКУ вона дізналась про особливих людей багато, і то через безпосереднє спілкування.

– Відвідини та знайомство з друзями залишили по собі невимовно тепле почуття, – розповідає Аня. – Мені водночас трохи сумно від того, що друзі до кінця не можуть зрозуміти мене, а я їх. З іншого боку, це вчить тебе вибудовувати нові моделі спілкування, забувати й переглядати старі, які використовувала з друзями й родичами. Друзі з «Емауса» вчать бути спокійною й виваженою, чесною й відкритою. Асистентка сказала: «Те, що у друзів на душі, те й на обличчі». Вони не вміють приховувати емоції.

На думку Христини Гаврилюк, важливо, щоб людей, які живуть в «Емаусі», не сприймали як «не таких», спілкування з ними – як форму милосердя, а похід у центр – як атракціон. «Я досі вчуся цього. Не того, щоб не вважати цих людей незручними, а того, щоб не боятись бути незручною для них. В “Емаусі” я почувалась ніби в гостях у старих друзів. Ми ділилися своїм досвідом, друзі розповідали про те, як живуть вони. Ми не боялись бути смішними і не бути зрозумілими. Мабуть, так і повинно бути. Бо люди в “Емаусі” не потребують жалю – навпаки, вони готові ділитися. Наша справа – бути тими, з ким ділитись можна», – розмірковує Христина.

Студентки Школи журналістики УКУ показали друзям щойно надрукований журнал «#Всенсі», над яким працювала їхня група.

– В домі «Емаус» у мене промайнула в голові незвичайна думка, – каже Ангеліна Ломакіна. –  «Я хотіла, щоб уся Україна була такою», – подумала я про себе. Коли я приїхала до Сполучених Штатів за обміном, то мене здивувала кількість людей з інвалідністю в громадських місцях та у школі, де я вчилася. Я навіть довго не знала, що мій тамтешній найкращий друг відвідує клас для дітей з особливими потребами. Тому що для нього створили відповідні умови навчання та дозвілля у школі. Він був повністю інтегрований в навчальний процес. Мені здається, нам потрібно більше таких спільнот, де у пріоритеті людська гідність. Для мене таким місцем став дім «Емаус». Я звідти вийшла неймовірно наповнена. Мені здалося, що це справжнє місце сили.

– Тут розумієш, як важливо бути для когось другом чи подругою, знаходити час для спілкування, для безкорисливої допомоги чи звичайної усмішки, – говорить Анна Ютченко. – Розумієш, як це – бути безпосереднім і відкритим до світу, дружити іншим людям. Здається, лише під час таких зустрічей я починаю розуміти, яким є справжній сенс нашого життя. Дім – це навіть не місце, а відчуття підтримки й любові. Таким для мене став УКУ.

Фото Анни Ютченко і Діани Горбань

Школа журналістики УКУ